Як діяти батькам, якщо дітям заважає вчитися агресивний однокласник

Нещодавно розголосу набули два саме таких випадки в українських школах. У криворізькій школі №121, що в Дніпропетровський області, учні третього класу кілька днів не приходили на заняття через агресивну поведінку одного з дітей. Схожий бойкот відбувся в київській школі №247. Тут від побоїв однокласника страждали учні другого класу. Є відео, де видно, як дитина лупцює навіть учителів, нападає на однолітків. Отож, як мають діяти батьки, щоб захистити свою дитину?

Поговоріть з батьками агресора

Коли такі ситуації виникають, варто в першу чергу поговорити з батьками дитини, яка агресує. Спробуйте не звинувачувати, а донести, що їхній дитині потрібна допомога. Від батьків багато залежить у цій ситуації, тому слідкуйте за тим, що кажете.

Якщо хоча б один з батьків занепокоєний поведінкою дитини і налаштований на співпрацю, проблему можна вирішити. Тактовно поговоріть з батьками про те, чому дитина може агресувати.

Типові причини зазвичай такі:

1) невміння інакше завойовувати авторитет, особливо якщо бійки в класі — звична річ;

2) протистояння булінгу, якщо агресор — ізгой у класі;

3) невміння спілкуватися;

4) виміщення на однолітках агресії, яка насправді спрямована на батьків за фізичні покарання;

5) дитячі страхи;

6) психотравмуючі обставини: приміром, батьки розлучаються, або у родині хтось помер.

Співпрацюйте з іншими батьками

Зв’яжіться з іншими батьками і домовтеся про те, що будете співпрацювати. Разом зверніться до вчителів. Можна зібрати підписи, щоб ваші скарги не здавалися прискіпуванням.

Проведіть загальні збори, на які запросіть батьків складної дитини. Це обов’язково треба зробити, якщо батьки агресора вважають, що проблему має вирішити школа. Групове звернення до них допоможе зрозуміти серйозність ситуації.

Домовтеся з адміністрацією школи про тренінги та виховні години для всього класу.

Можна попросити класного керівника показати дітям наслідки бійок. Наприклад, провести екскурсії до відділення травматології в лікарні, поліції, притулків для неповнолітніх.

Важливо подавати це як загальну просвіту, не треба акцентувати увагу на поведінці одного учня.

Навчіть дітей об’єднуватися

Домовтеся про співпрацю зі шкільним психологом або запросіть до школи спеціаліста, якому довіряєте. Він має відпрацювати з дітьми способи розв’язання конфліктів, зняти установку «слабак той, хто не б’є».

Навчайте дітей об’єднуватися. Але не проти когось конкретного, а щоб підтримувати один одного та вміти зупинити бійку на початку. Не налаштовуйте проти агресора, але вчіть захищати слабких, якщо їх ображають.

Наука «давати здачі» — це спірна тема, яку кожна родина вирішує по-своєму. Однак поясніть дітям, чим відрізняється самооборона від насильства.

Обов’язкова психологічна допомога потрібна й самому забіяці. Якщо шкільний психолог не справляється, а в батьків агресора немає коштів, краще самотужки зібрати гроші, ніж потім виправляти наслідки.

Порадьте батькам розбишаки показати дитину лікарю

Якщо виховні моменти і психотерапія не дають ефекту, а батьки агресора кажуть, що хочуть, але не можуть впоратися з дитиною, необхідне медичне обстеження. Важливо, щоб батьки розбишаки зрозуміли, що може йтися про здоров’я їхньої дитини.

Причиною агресії можуть бути, наприклад, соматичні хвороби: патологія надниркових залоз, щитоподібної чи підшлункової залози, пухлина головного мозку. Або психіатричні: епілепсія, біполярні розлади, шизофренія.

Підвищений викид адреналіну може перетворити дитину на роздратоване бісенятко. У таких випадках треба в першу чергу рятувати здоров’я дитини, яка агресує.

Батьки можуть не знати про такі захворювання, не мати грошей на обстеження, побоюватися консультацій з психіатром. Тож завдання решти — допомогти і намовити звернутися по кваліфіковану допомогу.

Найтиповіша проблема, через яку дитина стає «терористом», — це розлад особистості (психопатія). Це не захворювання, а вроджена аномалія характеру. До неї призводять деякі порушення вищої нервової діяльності. У цьому випадку не мають особливого ефекту ні виховання, ні психотерапія, ні похід до лікарів.

Отож, про всяк випадок, порадьте свої дитині триматися подалі від агресора, навіть якщо він у доброму гуморі, хорошому настрої і пропонує грати та дружити. Найчастіше зриваються на тих, хто поруч.

У жодному разі не треба радити дитині «влаштувати темну» агресору, побити його разом з іншими школярами. Так ви вчите і свою дитину агресувати. Крім того, батьки хулігана можуть першими зняти побої, і тоді вже вашою сім’єю зацікавляться соціальні служби.

Попередьте дитину, що не варто соромити розбишаку перед усім класом і змушувати публічно вибачатися.

Сором лише переросте в нову хвилю агресії.

Якщо батьки або адміністрація школи безпорадні, а конфлікт досить серйозний, вихід один: перевести свою дитину до іншого класу.

«Вербуйте» вчителя в союзники та вимагайте дій від школи

Багатьом вчителям не хочеться докладати зайвих зусиль та виносити конфлікти на публіку. Не треба конфліктувати. Кажіть про спільну проблему, адже серйозна травма в класі може стати причиною і для звільнення, і для кримінальної відповідальності вчителя. Розкажіть викладачу про свої подальші плани, нехай він зрозуміє, що від цієї ситуації неможливо сховатися.

Вимагайте звіт від школи: що зробила адміністрація, щоб захистити вашу дитину. Письмово звертайтеся до адміністрації школи, до районного управління освіти. Кожна дитина має право на освіту, а вашій зривають навчальний процес.

Керівництво школи може тимчасово приєднати учнів до інших класів, щоб організувати для них навчальний процес, а складну дитину навчати окремо, поки питання не вирішиться.

Добийтеся переведення хулігана на домашнє навчання

Якщо ви готові діяти рішуче, варто домагатися переведення агресора на домашнє навчання. Для цього важливо зібрати докази конфліктів: зафіксувати травми дітей.

Діти — про те, як влаштована альтернативна освіта

Навіть прості синці врахують, якщо їх має чимало однокласників. Коли травми серйозні, варто викликати швидку одразу до школи, а не додому. Інакше буде складніше довести, що інцидент стався в класі.

Звертайтеся до ювенальної поліції: нехай починають провадження, беруть кривдника на облік. Не думайте, що бійки неповнолітнього проігнорують — просто відповідати будуть його батьки.

Встановіть своїм коштом відеокамери в класі і коридорі. Повідомте про це дітям: звичайного забіяку це може зупинити. А якщо в агресора серйозні проблеми, матимете необхідні докази.

Якщо батьки забіяки відмовляються співпрацювати, пишіть заяву до органів опіки, до соціальних служб з приводу неналежного виконання батьківських обов’язків. Після перевірок ці органи можуть подати в суд на тата й маму. Там ітиметься про обмеження батьківських прав, а дитину можуть передати в соцребцентр ще до винесення такого рішення. Максимум — на 9 місяців.

За цей час спеціалісти зобов’язані знайти причину неадекватної поведінки дитини, надати психологічну допомогу і призначити соціальний супровід та особливий освітній маршрут. Якщо виявиться, що батьки не здатні виховувати, їх позбавлять батьківських прав, а дитину направлять до інтернату.

Що робити з некерованими дітьми

Автор: Марина Комісарова, психолог

Дуже часто в дитячо-батьківських спільнотах з’являються запитання, що робити з некерованими і абсолютно неслухняними дітьми. На них не діє взагалі нічого. Багато батьків стикаються з підлітковою некерованістю, з неможливістю вплинути на дитину 13-17 років. Вона нічого не слухає. Ну і нарешті, є абсолютно некеровані (з боку соціуму) дорослі. Їх, як правило, відносять до злочинців, і це теж цікава проблема.

Усі три проблеми, з точки зору психофізіології, пов’язані. Усе це різні ступені одного й того самого. Просто важкі діти не завжди стають важкими підлітками, і ще рідше перетворюються на правопорушників. Більшість щасливо минають такий період у дитинстві або в пубертаті, а в дорослому віці стають розумними людьми і добрими громадянами. Однак не всі. Іноді трапляються люди, які в дитинстві або навіть у підлітковому віці були цілком слухняними, а потім перетворилися на некерованих. Це буває рідко, але все ж буває.

Що це таке?

У першу чергу — це надто високий поріг фрустрації. Батькам важких дітей краще зрозуміти цю тему, щоб не боротися з неслухняністю різними дикими і шкідливими (тобто такими, що загострюють проблему) способами на кшталт ременя. Тим паче нерозумно карати підлітків (позбавляючи прогулянок і відбираючи гаджети).

Для звичайної дитини у важкий період це всього лише образливо і створює розлад з батьками та бажання більше від них приховувати та раніше втекти з дому.

А для справді важкої дитини це ще більше підвищує поріг фрустрації, загартовує, заводить і робить батьків мішенню для боротьби.

Тема порога фрустрації для нефахівців — важка. Спробую пояснити максимально спрощено. Діти народжуються різними, кожен зі своєю своєрідною нервовою організацією. Ще більш різними діти стають, коли до нервової організації додається унікальний досвід розвитку.

Колись прекрасний вчений Лев Гумільов досліджував проблему пасіонарності (а пасіонарність у багатьох випадках — це саме ось така повна некерованість і неслухняність) і дійшов висновку, що пасіонарність, можливо, залежить від особливих спалахів на Сонці. Серед соціальних Гумільов виділив такий фактор, як схрещення етносів — не стільки різних генів, скільки кардинально різних культур.

Сучасні дослідження схиляються до тієї ж точки зору. У появі такої нервової організації беруть участь і мутації, і генні особливості, і особливе соціальне середовище, в якому є розлом між моральними смислами.

Саму по собі пасіонарність Гумільов вважав дуже важливим і потрібним для людства явищем, проте зазначав, що неправильно спрямована і використана, вона може перетворитися на біду. Виражений пасіонарій не зупиняється ні перед якими перешкодами, будь-яка перешкода лише сильніше стимулює його на активність і на прагнення до мети. Навіть якщо мета — блага, така людина може виявитися небезпечною (тим паче що благо – відносне). А якщо мета — не загальне благо? Страшно уявити, на що здатний такий монстр, одержимий ідеєю переробити світ за своїм планом. Та й нащо уявляти? Можна почитати історію.

Також Гумільов виділяв як окремі типи субпасіонаріїв (людей, енергія яких спрямована на саморуйнування, самознищення) і гармонійних (людей, які живуть нормально, спокійно і добре вписуються в соціальні рамки). Усе це досить умовно. Може бути гармонійна людина з рисами пасіонарія або, навпаки, субпасіонарія, причому іноді в різні періоди життя.

З точки зору психофізіології, субпасіонаріїв можна віднести до людей з дуже низьким порогом фрустрації, гармонійних людей — до тих, у кого поріг фрустрації нормальний, а от пасіонарії — це люди з дуже високим, іноді ненормально високим порогом фрустрації.

Поняття фрустрації багато хто тлумачить неправильно, навіть деякі психологи.

Фрустрація — це не агресія, яка виникає при зіткненні потреби людини з перешкодою. Ні. Агресія — це лише одна з форм реакції на фрустрацію, причому Курт Левін вважав фрустрацію, супроводжувану агресією, неповною. Тому що агресія — це додаткова енергія, яка виділяється у спробі все-таки подолати перешкоду. Ви натрапили на перешкоду і розлютившись спробували її зламати. У вас неповна фрустрація, оскільки ви все ще намагаєтеся продовжувати рух до мети, нехай і таким деструктивним шляхом.

Справжня фрустрація — це коли людина припиняє рух, зіткнувшись з перешкодою, здається, не може направити ту саму енергію ні на що конструктивне. Вона просто її притамовує, гасить або направляє агресію всередину себе.

Звичайна людина, сильна потреба якої зіткнулася з перешкодою, спочатку намагається цю перешкоду подолати, потім шукає обхідні шляхи і, збагнувши, що перешкода нездоланна, частину потреби фруструє (гасить), а частину намагається кудись перенаправити (не фруструє). Це — соціально адекватна істота. В ідеалі мала частина має гаситися, а велика — перенаправлятися. Це добре адаптована і стресостійка особистість.

Яскраво виражений пасіонарій — це людина, потреба якої взагалі не знає перешкод. Вона ніколи не відмовиться від своєї мети. Вона або помре, або проб’є перешкоду головою (і так, більшість якраз помирають, звісно). У крайньому випадку вона придумає спосіб обійти цю стіну, але не манівцями, і не стане довго вичікувати, адже кипить пристрастю. Пасіонарність — це сильна пристрасність (пассіо = пристрасть).

Ви розумієте, що таке поріг фрустрації? Це такий умовний поріг, який залежить від якостей психіки і особистості, досягши якого людина вважає, що перешкода надто велика і витрачати свою енергію далі безглуздо.

Нормальна людина бачить об’єктивні «не можна», «неможливо», «надто дорого буде коштувати» і відступає. Пасіонарій починає рватися вперед з подвійною силою. Так, справжнього пасіонарія перешкоди тільки заводять. Якщо поріг фрустрації людини дуже і дуже високий, немає такої перешкоди, яку б вона сприйняла для себе як непрохідну.

З точки зору психофізіології — це патологія, оскільки такі люди досить погано адаптовані для життя в середовищі і, тим паче, соціумі, вони часто гинуть. Однак, якщо не брати крайнощі, тобто не розглядати вкрай високий поріг фрустрації, а розглядати просто підвищений, то ми бачимо дуже цілеспрямовану людину, можливо героя, а можливо й злочинця, але особистість досить сильну (поки її не зламали фізично або не вбили).

Надто низький поріг фрустрації — така ж патологія. Така людина від будь-яких труднощів пасує. Вона готова будь-яке зовнішнє правило прийняти як закон і не намагатиметься його обійти, а зустрівши на шляху опір, одразу поступиться. Норма — завжди посередині, але своєрідність людей полягає в тому, що деякі нормальні люди мають знижений поріг фрустрації, деякі підвищений, і всім їм потрібно (і можна) вчитися щасливо жити.

І ось тепер уявіть собі маленьку дитину. Вашу важку і зовсім некеровану.

Вона фізіологічно зроблена інакше, ніж її однолітки, з якими ви її порівнюєте. Який сенс її лупцювати? Якщо це від безпорадності і злості — добре (попийте краще заспокійливе), але якщо це свідомий метод виховання, то ви — дурні, а не батьки.

Більшість некерованих дітей, минувши кризу 3-річного віку (після 4 років приблизно), стають цілком керованими. Але (!) якщо батьки ще не зіпсували з ними стосунки, поки лупцювали їх і мучили під час трирічної кризи. За цей час можна стати ворогом дитини, особливо якщо у вас справжній пасіонарій.

Чим відрізняється некерована дитина від слухняної і тихої?

Слухняна дитина більш чутлива, емоційно чуйна, вразлива, тривожна, тому її поріг фрустрації набагато нижчий. Мама просто подивилася сумно, похитала головою, і бажання дитини лізти ось на ту високу полицю зникло.

Зовнішнє «не можна» стало достатньою перешкодою, адже її поріг фрустрації дуже низький, достатньо практично будь-якої перепони, щоб дитина відступила.

Ви бачите, що надто слухняна дитина — це теж не дуже добре, правильно? Будь-яке зовнішнє «ні» одразу стає її внутрішнім законом, вона піддається навіюванню, вона повністю керована. Усе добре в міру.

А що таке дуже неслухняна дитина? О, вона вас взагалі не чує. Для неї ваше репетування — просто шум, як звук моря. Її збудження від бажання (нервове, фізіологічне, психіка у неї так влаштована) настільки сильне, що ви можете хоч вбитися, але вона лізтиме туди, куди задумала. Якщо поріг фрустрації дуже високий, ви можете бити її смертним боєм, вона буде плакати, але все одно лізти. Ніякі страждання її не зупинять, бо страх — ніщо в порівнянні з її потребою. Ще раз повторюю, швидше за все (9 з 10), вона переросте цей період, стане адекватною, але поки вона така. Просто прийміть цей факт, для початку.

Ви даремно вважаєте, що слухняна дитина більш розумна і хороша — її потреба просто не має такої енергетичної сили. Вона не така пристрасна.

Її потреба слабкіше, вона легко знімається забороною. А ваша жахлива дитина має бажання сильні й могутні. Вона — тайфун. Ось така вам дісталася.

Що роблять батьки, коли б’ють і карають таких дітей? Вони можуть перетворювати їх з можливих героїв на можливих злочинців. Так, не будемо боятися гучних слів, це приблизно так і буває. Не завжди, на щастя, але нерідко.

Чим відрізняється герой від злочинця? Перший хоче робити щось на благо суспільства, другий — антисоціальний і хоче грабувати інших. Другого можна вважати психопатом, і з пасіонаріїв, яких били в дитинстві, часто виходять психопати. Самі уявіть, їх потреба має неймовірну енергетичну міць, впоратися з нею вони не можуть, немає психічних резервів. А з боку суспільства (яке уособлюють батьки і вчителі) весь час надходять побої і покарання. Що залишається дітям? По-перше, вчитися брехати і прикидатися (для самозахисту), по-друге, зненавидіти суспільство як головного ворога і шукати засоби боротьби і помсти. Розуміти це треба не заради виправдання злочинців, а заради зменшення їх кількості.

Відсоток справжніх пасіонаріїв дуже малий. Великі герої і справжні лиходії — рідкість.

Більшість некерованих дітей пізніше нормалізують поріг фрустрації, стануть абсолютно нормальними і законослухняними громадянами.

Але не потрібно в періоди їхніх бунтів псувати з ними стосунки і налаштовувати їх проти себе та соціуму, ускладнюючи собі життя, а їм — соціальну адаптацію.

А що можна робити, я зараз розповім.

Я зараз не можу сказати, що робити з дітьми зі справжнім розладом поведінки (які і в 8-10 років усе руйнують, поводяться агресивно і не рахуються з мінімальними правилами) і як виправляти підлітків-психопатів — це надто складна проблема (хоча цікава і багато досліджень та експериментів нині ведуться). Але я можу сказати, що можна робити з маленькими дітьми з підвищеним порогом фрустрації, ось саме тими, які не хочуть слухатися, дуже вперті, наполягають на своєму, брешуть (бо їх карають) і порушують усі заборони.

Їхню енергію фруструвати дуже складно або неможливо, їм часом простіше переламати всі кістки, ніж заборонити чогось хотіти і кудись лізти. Але їхню енергію можна ПЕРЕНАПРАВИТИ, запропонувавши одну або кілька інших цілей. І це ЄДИНИЙ спосіб. Розумієте? Заборонити, зупинити, залякати, довести — практично неможливо.

Перенаправити увагу можна. Це єдиний варіант. І краще зайняти їх увагу до того, як вони самі виберуть собі деструктивну мету, інакше відволікти буде складно.

Заздалегідь треба забивати їхню увагу. Якщо залишиться пустка, вони заповнять її самі і так, що вам це не сподобається.

Батьки повинні дуже добре зрозуміти, що головний ворог таких дітей — НУДЬГА.

Від нудьги такі діти готові не те що заборони батьківські порушувати, а у вікно вистрибнути, і це не жарт. Зрозумійте, психіка у людей різна. А несформована дитяча психіка — особливо химерна. Тривожні діти набагато краще нудьгу переносять, а ось такі діти зовсім не можуть, нудьга вбиває їх і виносить їм мозок. Вони відчувають справжню муку, найсильнішу пекельну муку, коли ви змушуєте їх просто сидіти або займатися чимось нудним, корисним, але нецікавим. Їм потрібні емоції, вони емоційні ненажери від народження. Вони підростуть і навчаться саморегуляції, а поки їм дуже складно жити в вашому нудному дорослому світі.

Ось тут досвід батька, який виявився таким уважним і розумним, що одразу зрозумів, що проблема його важкого сина (від якого відмовлялися всі няні, садочки і навіть мати погодилася відмовитися) — нудьга. Він стає дуже агресивним від нудьги (і там швидше за все генетична особливість, тому що його батько — такий самий), а в цікавій грі — дуже адекватний, кмітливий, чуйний, нормальна дитина.

Не ставте ніколи таких дітей у кут, не карайте нудьгою і сидінням на стільчику, не поводьтеся як дурні монстри. Вони і так не зносять нудьги, а ви ще більше мучите їх.

Якщо ж ви б’єте таких дітей, ви не тільки створюєте у них образ ворогів-дорослих, а й піднімаєте, загартовує їм больовий поріг, і скоро вони починають любити битися, любити навіть фізичні покарання, любити кров і побої (наносити і отримувати, так). Це складно уявити, але це так. Для пасіонаріїв це дуже характерно: в емоційному напруженні вони не відчувають і не бояться болю. А якщо больовий поріг з дитинства натренований, тим більше вони потім обожнюють бійки.

Нудьга настільки нестерпна для таких дітей, що будь-які біль і небезпека стають для них благом. А ви додатково ще й привчаєте їх до болю, робите біль для них звичним або навіть приємним. Навіщо?

Краще нехай їхній больовий поріг залишається нижчим, тоді перед болем зберігатиметься пієтет, бар’єр, і вони менше будуть ризикувати здоров’ям у своєму житті. Біль несе захисну функцію, не треба її усувати, це дуже небезпечно.

Єдиний спосіб поводитися з такими дітьми — тримати їх постійно в стані якоїсь захопленості, якихось цікавих завдань. О так, це важко, але це єдиний спосіб. Щойно вони занудьгують, вони починають порушувати ваші заборони, робити все, що не можна, рватися до небезпек і пригод. Не думайте, що їхня мета — зводити вас з розуму, але для них краще це, ніж просто сидіти в нестерпних чотирьох стінах у нескінченно розтягнутому часі. Час для такої дитини розтягнутий так, що кожні п’ять хвилин перетворюються на п’ять тижнів. Уявіть собі, що вам потрібно п’ять тижнів сидіти і дивитися в стіну. Ви захочете розбити собі голову об цю стіну, чи не так? Ось саме цього хоче і ваша дитина.

Не порівнюйте свою дитину з іншою. Інша має іншу психіку, вона переносить нудьгу краще. Вона може протягом години зосереджено розглядати книжку або іграшку (надто низький поріг фрустрації — це теж погано, повторюю, до певного віку здорові діти повинні бути непосидючими). А ваша ось така, їй нестерпно в звичайних умовах, вона потребує постійного екшену, постійної гри, постійної зміни подій, постійного навантаження: психічного і фізичного.

Ваше завдання не лише нагодувати її і вкласти спати, а й забезпечити їй адекватний рівень навантаження, вражень і стимулів. Якщо їх буде замало, вона буде нудитися і скаженіти, вити і лізти на стінки. Вона буде виносити вам мозок. Або трощити все довкола.

Тримайтеся. Якщо ви з честю переживете цей кризовий період (зазвичай криза триває рік-два), ви отримаєте адекватних, але енергійних сина або доньку, і ви ще подякуєте йому або їй, що вони саме такі. Майже всі особливості психіки (здорової) мають свої недоліки і свої переваги.

Джерело: https://osvitoria.media/opinions/shho-robyty-z-nekerovanymy-ditmy/


ВПРАВИ ДЛЯ ПОДОЛАННЯ СТРЕСУ

/Files/images/psihologchna_slujba_shkoli/ira/скачанные файлы (3).jpg

Вправа 1.

Цей комплекс дуже простий і ефективний, для його виконання вам не потрібно нічого, окрім стіни.

1. Нахмурте лоб, сильно напружте лобові м'язи на 10 секунд; розслабте їх теж на 10 секунд. Повторіть вправу швидше, напружуючи і розслабляючи лобові м'язи з інтервалом в 1 секунду. Фіксуйте свої відчуття в кожен момент часу.

2. Міцно примружтеся, напружте повіки на 10 секунд, потім розслабте - теж на 10 секунд. Повторіть вправу швидше.

3. Наморщив ніс на 10 секунд. Розслабте. Повторіть швидше.

4. Міцно стисніть губи. Розслабте. Повторіть швидше.

5. Сильно упріться потилицею в стіну, підлогу або ліжку. Розслабтеся. Повторіть швидше.

6. Упріться в стіну лівою лопаткою, потисніть плечима. Розслабтеся. Повторіть швидше.

7. Упріться в стіну правою лопаткою, потисніть плечима. Розслабтеся. Повторіть швидше.

Вправа 2.

Якщо обстановка навколо стресова і ви відчуваєте, що втрачаєте самовладання, цей комплекс можна виконати прямо на місці, за столом, практично непомітно для оточуючих.

1. Так сильно, як можете, напружте пальці ніг. Потім розслабте їх.

2. Напружте і розслабте ступні ніг і щиколотки.

3. Напружте і розслабте ікри.

4. Напружте і розслабте коліна.

5. Напружте і розслабте стегна.

6. Напружте і розслабте м'язи сідниць.

7. Напружте і розслабте живіт.

8. Розслабте спину і плечі.

9. Розслабте кисті рук.

10. Розслабте передпліччя.

11. Розслабте шию.

12. Розслабте лицьові м'язи.

13. Посидьте спокійно кілька хвилин, насолоджуючись повним спокоєм. Коли вам здасться, що повільно пливете, - ви повністю розслабилися.

Вправа 3.

Цю вправу можна робити в будь-якому місці. Потрібно сісти зручніше, скласти руки на колінах, поставити ноги на землю і знайти очима предмет, на якому можна зосередити свою увагу.

1. Почніть рахувати від 10 до 1, на кожному рахунку роблячи вдих і повільний видих. (Видих повинен бути помітно довше вдиху.)

2. Закрийте очі. Знову порахуйте від 10 до 1, затримуючи дихання на кожному рахунку. Повільно видихайте, уявляючи, як з кожним видихом зменшується і нарешті зникає напруга.

3. Не розплющуючи очей, вважайте від 10 до 1. На цей раз уявіть, що видихається вами повітря забарвлений в теплі пастельні тони. З кожним видихом кольоровий туман згущується, перетворюється в хмари.

4. Пливіть по ласкавим хмарам до тих пір, поки очі не відкриються самі.
Щоб знайти потрібний ритм рахунки, дихайте повільно і спокійно, відгороджуючись від всіляких хвилювань за допомогою уяви. Цей метод дуже добре послабляє стрес.
Через тиждень почніть рахувати від 20 до 1, ще через тиждень - від 30 і так до 50.

ВПРАВИ, ЩО ДОПОМОЖУТЬ ПОЗБУТИСЯ ХВИЛЮВАННЯ

/Files/images/psihologchna_slujba_shkoli/ira/скачанные файлы (4).jpg

Великим пальцем правої руки злегка натиснути точку концентрації уваги, яка розташована в середині лівої долоні. Повторити п'ять разів. Те ж саме проробити лівою рукою на правій долоні. Виконувати вправу спокійно, не поспішаючи, дотримуючись певний режим дихання: при натисканні - видих, при ослабленні - вдих.

• Стиснути пальці в кулак, загнув всередину великий палець, він пов'язаний із серцево-судинною системою. Стискати кулак із зусиллям, спокійно, не поспішаючи, п'ять разів. При стисненні - видих, при ослабленні - вдих. Якщо виконувати із закритими очима, ефект подвоюється. Ця вправа сприяє запам'ятовуванню важливих речей, тому воно доречно, наприклад, перед початком екзаменаційної роботи або перед відповідальним виступом.

• Допомагає усунути психічне напруження, нервове роздратування і вправу з горіхами. Долонею правої руки злегка притисніть горіх до лівої долоні і робіть кругові рухи проти годинникової стрілки по всій долоні, починаючи з боку мізинця. І так 2-3 хвилини. То ж виконайте 2-3 хвилини на правій долоні, обертаючи горіх лівою долонею, але вже за годинниковою стрілкою.

• На завершення заспокійливої ​​гімнастики злегка промасажуйте кінчики мізинців. Будьте впевнені - ваші нерви не підведуть у відповідальний момент.

/Files/images/psihologchna_slujba_shkoli/ira/images.jpg

Проблемы между родителями и детьми


В любой семье случаются проблемы в отношениях между родителями и детьми, и от этого никуда не деться, потому что разрыв между поколениями большой. Даже люди с небольшой разницей в возрасте редко имеют одинаковые интересы и взгляды на жизнь, что уж говорить о родителях и детях. Родители не понимают своих детей, потому что их учили по-другому жить и мыслить. Я хочу описать самые распространённые проблемы между родителями и детьми и попытаться помочь их разрешить.

Проблема первая: Реализация

Все в детстве мечтают о будущем: кто-то хочет полететь в космос, кто-то стать знаменитым музыкантом, кто-то создать идеальную семью. Но мечты они на то и мечты, что не всем из них суждено воплотиться в реальность. Порой родители, не добившись в жизни реализации своих целей и мечтаний, видят в детях средство их реализации. Поэтому они отдают детей в различные секции и кружки, вмешиваются в их личную жизнь, даже когда дети уже давно перестали быть детьми.

Родители думают: «У меня не получилось, может быть получится у моего ребёнка», но они забывают, что их ребёнок – это отдельная личность, со своими интересами и своим жизненным путём.

Родителям в таком случае нужно попытаться понять, чего хочет их ребёнок, кем он хочет быть в будущей жизни и прикладывать все усилия, чтобы ребёнок самостоятельно выбирал свой путь. По мнению МирСоветов, ошибочно думать так – ребёнок ещё маленький, откуда ему знать, что для него лучше, мы то уже жизнь прожили, мы лучше знаем – в этих словах многие родители узнают себя. А ведь всё-таки нельзя не согласиться, что свои ошибки лучше усваиваются. И к тому же никто из родителей не хотел бы, чтобы в будущем их дети осознали, что ненавидят то дело, которое выбрали за них родители. Все взрослые люди прекрасно знают, как тяжело заниматься нелюбимым делом и просто изо дня в день «тянуть свою лямку».

Отношения между родителями и детьми проблемы и их решение

Родители, у которых не сложилась личная жизнь, часто слишком пекутся, чтобы хоть у их чада всё в личном плане было хорошо. Не забывайте, что вы можете только посоветовать, а ваш ребёнок должен решать сам, что для него лучше. Тем более, если у вас «не сложилось», где гарантия, что вашими стараниями ваши дети не повторят ваших же ошибок? Помните, что все люди индивидуальны и ваши дети ни в коем случае не являются вашей точной копией.

Дети по наступлении сознательного возраста должны научиться самостоятельно управлять своей будущей жизнью. Если вы хотите не того, что пытаются навязать вам ваши родители, попробуйте доказать им, что ваш выбор тоже имеет право на существование. Не надо говорить, что вы делаете так, потому что вы так хотите, попробуйте обосновать, почему вы этого хотите, и что вас ждёт в будущей жизни при этом выборе. Собирайте информацию, предоставляйте родителям факты, доказывайте свою точку зрения, не забывайте что вам, а не вашим родителям жить с этим выбором всю жизнь.

Проблема вторая: Гиперопека

Отношения между родителями и детьми

В принципе эта проблема граничит с первой проблемой. Здесь опять появляется любимая фраза родителей: «Мы жизнь прожили, нам лучше знать».

Родителям советую подумать о том, что прошло время, мир изменился, и в этом новом мире, чтобы выжить и чего-то добиться, нужно действовать не так как 10, а то и 20 лет назад. Так же родители стараются ограждать своих чад от проблем этого жестокого мира, не понимая, что в дальнейшей жизни им всё равно придётся столкнуться с этими проблемами и намного хуже, если дети выйдут в этот мир не подготовленными. Люди, в детстве подвергшиеся такого рода «заботе», придя в реальный мир, как правило, не выдерживают и ломаются. Такие люди часто становятся алкоголиками и наркоманами, пытаясь убежать от той реальности, к которой они совсем не приспособлены. Детям нужно дать максимум свободы. Как ни странно, чем больше свободы даётся не только детям, но и людям в целом, тем меньше у них желания этой свободой воспользоваться и чем сильнее запрет, тем больше желание нарушить этот запрет. Если вы всё же хотите отвратить ваше чадо от чего-либо, то не запрещайте ему, а просто объясните, почему этого делать/пробовать не стоит.

Детям посоветую чаще показывать родителям, что вы обладаете какой-либо самостоятельностью. Докажите, что вы самостоятельно можете учиться, ведь вам это самим нужно, учитесь сами делать правильный выбор в любой ситуации, чаще подрабатывайте, этим вы докажете, что в будущем вы сами сможете позаботиться о себе. Поверьте, родители будут уважать вас за такие поступки и увидят в вас человека, а не просто своего ребёнка. У вас не должно быть мыслей, что до этих прав я дорос, а до этих обязанностей ещё нет. По этому поводу МирСоветов хотел бы сказать, что чем больше у вас прав, тем больше обязанностей – это и есть взрослая жизнь, в которую вы так стремитесь, но не забывайте, что детство не такой уж большой период времени, а стать взрослыми вы ещё успеете, хотя лучше рано, чем поздно.Не забывайте, что у каждого свой путь в жизни, и каждый должен пройти его, как он хочет. Главное, чтобы человек, оглянувшись на прожитые годы, понял, что он сделал всё или почти всё, что хотел сделать. Если ваш ребёнок просто чем-то увлечён, то пусть попытается, помогите ему в этом, он ещё успеет взяться за другое дело, получить другое образование, поработать на другой работе, полюбить другого человека, ведь жизнь не так уж коротка, как мы думаем.

Боюсь отдавать ребенка в школу. Паника перед первым сентября

Накануне первого сентября все большее число родителей, чаще всего мамы, делятся на форумах своими страхами и опасениями на тему: «Мой ребенок пойдет в школу! Я боюсь его туда отдавать». Хотя, казалось бы, что школа не детский сад, и вопрос, отдавать в школу или не отдавать, на повестке дня не стоит, многие родители серьезно склоняются к семейному образованию.

Рассмотрим системно, к чему может привести подобный выбор и что делать с родительскими страхами перед школой.

ЧЕГО БОИМСЯ

Если обобщить причины родительских страхов, лежащих на поверхности и скрупулезно обсуждаемых в чатах, то можно выделить три основных:

1. Современные дети. Какие они жестокие, невоспитанные, неизвестно, что у них на уме. Могут не только научить плохому (ругаться матом, употреблять спиртные напитки, курить, пристрастить к наркотикам), но и обворовать, избить, поиздеваться, надругаться. Все что угодно от них можно ожидать. Судя по новостным сюжетам — мало хорошего.

/Files/images/psihologchna_slujba_shkoli/boyus otdavat v shkolu-1 posle Malo horoshego.jpg

2. Учителя. Малообразованные, зачастую безграмотные, истеричные, с устарелыми взглядами. Есть, конечно, учителя с большой буквы, но это редкость.

3. Учебная нагрузка. Неадекватные учебные программы, неправильно устроен распорядок дня школьников, кормят два раза, причем нередко отвратительно, продленка проходит впустую. По своей сути, школьное образование пропитано государственной идеологией, воспитывающей не творческих, самодостаточных личностей, а послушных винтиков для государственного механизма.

В итоге ребенок теряет всякий интерес к учебе, испытывает постоянное внешнее давление. Его мнение никто не учитывает, ему преподносят ответы на незаданные вопросы, требуют послушания и подчинения во всем.

БЛАГИЕ НАМЕРЕНИЯ

Не отдавать ребенка в школу, согласно российскому законодательству, вполне реально. Кроме очной формы обучения есть еще домашнее обучение (для детей с ограниченными возможностями, для детей, имеющих проблемы со здоровьем, когда приходят школьные учителя на дом), семейное обучение (обучают в семье родители, репетиторы, потом дети сдают экзамены в школе), экстернат (берутся задания в школе, готовится ребенок дома, затем сдает экзамены школьной комиссии).

Как видим, вполне возможно родителям справиться с собственными страхами за школьную жизнь своего ребенка по принципу: нет школы — нет проблем. Хрупкая детская психика останется в безопасности. Ничто не помешает полноценному развитию потенциала ребенка, он получит все то лучшее, что выбрали для него родители.

Главный минус семейного обучения — отсутствие социализации в школе его сторонники компенсируют общением ребенка на кружковых занятиях, вспоминают про пушкинские времена и ссылаются на качество домашнего обучения дворян, радуются, что могут контролировать процесс социализации своего чада — никаких случайных знакомств, все продумано и просчитано.

Как бы не так. Увы, просчеты родителей в воспитании детей становятся заметны не сразу.

ЖЕРТВЫ СВОИХ РОДИТЕЛЕЙ

Благие намерения родителей — защитить, уберечь, оградить от дурного влияния своего ребенка в реальности обеспечивают вовсе не становление его как гармонично развитой личности, не счастливое будущее и Нобелевскую премию.

Нешкольные дети отличаются от своих сверстников более высоким интеллектуальным развитием, бесконфликтностью, добиваются определенных высот в карьере, но кроме того часто становятся завсегдатаями на психологических консультациях. Основные психологические проблемы, с которыми они обращаются, — это затяжные депрессии, сложности в построении отношений с противоположным полом, трудности в общении с людьми, бегство в себя, отсутствие радости в жизни.

/Files/images/psihologchna_slujba_shkoli/boyus otdavat v shkolu-2 posle Otsutsviye radosti v zhizni.jpg

Корни проблем следует искать в крайне опрометчивом решении родителей не отдавать ребенка в школу. Дело в том, что человек может стать человеком в полном смысле этого слова, только находясь в обществе себе подобных, перенимая культурный опыт, социализируясь, адаптируя под себя ландшафт.

КАК УСТРОЕНО НАШЕ ПСИХИЧЕСКОЕ

Ребенок рождается архетипичным зверенышем с заданным природой определенным векторальным набором, то есть с совокупностью врожденных психических свойств на базовом уровне, которые предстоит развить и реализовать в соответствии с современными требованиями и потребностями будущего.

Согласно системно-векторной психологии Юрия Бурлана, в короткий срок от рождения до окончания пубертата (12–13 лет) ребенок должен пройти тот же путь, который прошло человечество от первобытных времен до современности, точнее, таким образом развить свои свойства. В детском коллективе, в стае ребенку важно проиграть свой будущий жизненный сценарий, иначе он может стать социальным неадаптантом.

Как ландшафт с первобытных времен усложнился, так и человеческая психика развивается на усложнение, развивается через поэтапное прохождение жизненных трудностей. Первым этапом социализации и первым важным адаптационным опытом для ребенка становится общение с родителями, воспитание в семье. По мере взросления малыша ему становится тесно развивать свои наклонности в семейном кругу, возникает потребность в общении со сверстниками.

Так уж устроена психика человека, что он не может развиваться, оставаясь вещью в самом себе. Самую большую радость, как и самое большое огорчение, приносит человеку другой человек. Для ощущения счастья человеку требуется не только получать (знания, эмоции, удовлетворение своих желаний), но и отдавать, получать подтверждение от общества. Это два взаимосвязанных, взаимообусловленных процесса. Две стороны одной медали.

В детском саду группа малышей представляет собой, по сути, прототип первобытной стаи, где дети ранжируются, находят свое место в коллективе в соответствии со своими векторами.

/Files/images/psihologchna_slujba_shkoli/boyus otdavat v shkolu-3 posle So svoimi vektorami.jpg

Подобное ранжирование ребенок проходит и при взаимодействии во дворе с другими детьми. Печально, что сегодня наши дворы не способствуют уличным, дворовым играм ребятни. Несанкционированные парковки, возросшая преступность препятствуют привычным когда-то играм в «Выжигало», «Картошку», лапту, свободному общению детей, без пристального надзора взрослых. Наши дети, таким образом, поставлены в худшие условия, нежели мы, в плане возможностей для социализации.

ЗАЧЕМ РЕБЕНКУ ШКОЛА

Школа, особенно начальная ступень, очень значима для развития потенциала ребенка не только в интеллектуальной сфере, но главным образом — в развитии адаптационных, коммуникативных навыков, в понимании на психическом, подсознательном уровне своего места, своей роли в обществе.

Отдавая ребенка в школу, родители дают ему возможность обрести врагов и друзей, научиться отстаивать себя, высказывать свои желания, свое мнение, помогать другим, вносить свой посильный вклад в развитие общества.

Нешкольники сродни животным, выращенным в неволе: несмотря на всю заботу людей, они мало приспособлены к жизни в реальных условиях. Дети, обучающиеся дома, вполне могут иметь солидный багаж книжных знаний, приобрести практические умения и навыки, но они не смогут пройти ранжирование, необходимое развитию их психического, а значит, не смогут чувствовать себя в обществе, в жизни психологически комфортно.

При этом нужно особо отметить, что все дети, какими бы они ни родились — замкнутыми или общительными, тихими или болтливыми, спокойными или подвижными, нуждаются в общении со сверстниками, именно в их окружении они учатся приспосабливать то, что им дано природой, под эту среду, пусть и агрессивную.

/Files/images/psihologchna_slujba_shkoli/boyus otdavat v shkolu-4 posle Pust i agressivnuyu.jpg

К примеру, ребенок, являющийся по своей внутренней сущности интровертом, любящим тишину, вздрагивающий при резких звуках, сосредоточенный на своем внутреннем мире, мыслях об устройстве мироздания, рискует так и остаться жить в своей ракушке, не научившись жить в обществе, не развивая свои нижние векторы. Нелюдимый ребенок, который научился выходить наружу, взаимодействовать с одноклассниками, сумел отстоять свое право на нелюдимость, непохожесть на других может раскрыть свой природный потенциал для других, получить психическое наслаждение от ощущения себя частью целого.

Те дети, которые не имели опыта социализации в детском коллективе, не умеют впоследствии, оставаясь самими собой, эффективно взаимодействовать с другими людьми, унылое одиночество становится их судьбой.

Детские психические травмы случаются не из-за школы как таковой, а потому, что родители вовремя не помогли, не поддержали. Упущенного времени не вернуть — сензитивный период для развития векторов длится до окончания пубертата. Потом нельзя наверстать, нельзя ждать, пока ребенок вырастет, вот тогда пусть и свободно общается со сверстниками. Можно в домашних условиях развивать интеллект ребенка, отводить на дополнительные занятия музыкой, танцами и прочим, но вот создать дома условия для психологического ранжирования, для полноценного общения со сверстниками — не тепличного, а реального — не получится.

РОЛЬ СОВРЕМЕННЫХ РОДИТЕЛЕЙ

Когда родители хотят сами дать образование ребенку, то возникает закономерный вопрос: чему они могут научить ребенка, имея в своем психическом модели прошлого поколения? Время простой передачи родительского опыта ребенку безвозвратно прошло.

Сегодня мы живем в столь стремительно меняющемся мире, что никто не может предсказать точного сценария развития человечества. А нам надо не просто выжить как виду, но и развиться, поэтому нынешние дети рождаются многовекторными, с гораздо большим природным потенциалом, чем предыдущие поколения, с гораздо большей силой желания. Но с другой стороны, чем больше дается способностей, тем сложнее их реализовать в полной мере, тем труднее наполнить психические пустоты.

Особенно невозможно раскрыть врожденный потенциал в условиях нехватки общения со сверстниками.

/Files/images/psihologchna_slujba_shkoli/boyus otdavat v shkolu-5 posle So sverstnikami.jpg

Сегодня главное, что могут дать родители своему чаду, — это полноценную возможность адаптации к меняющемуся миру. Роль семьи в воспитании ребенка существенно изменилась, перед семьей стоят задачи иного порядка, и соответствовать им означает успешно его воспитать.


Детские обиды, или Как научить ребенка прощать


Каждый из нас время от времени на кого‑то обижается, но даже взрослому нельзя оставаться в таком состоянии...

Задача родителей — научить свое чадо пониманию и прощению, чтобы обидчивость не осложнила его жизнь в будущем. Как быть, если ваше чадо стало регулярно надувать губки, рассказывает Елена Льюис, управляющая детским развивающим центром Gymboree Play & Music в Хамовниках.

В возрасте от двух до пяти лет обиду может вызвать любой запрет со стороны родителей и других взрослых. Мама не разрешает садиться в лужу, не дает съесть всю коробку конфет, запрещает трогать раскаленную плиту…

Здесь придет на помощь сведение запретов к минимуму. Решите, что для вас действительно важно, установите для себя и ребенка четкие правила поведения, объясните их малышу и строго следуйте им. Прежде всего эти правила должны касаться безопасности и здоровья ребенка. Разъясните малышу, почему вы не разрешаете ему что‑то, и предложите альтернативу. Всю коробку конфет съесть нельзя, потому что заболит животик, но можно взять несколько и угостить остальными родных. Прыгать по воде нельзя в легких ботинках, потому что ноги промокнут и придется идти домой, но можно надеть резиновые сапоги и всласть погулять по лужам. А вот раскаленную плиту нельзя трогать никогда, потому что это очень-очень больно.

Задействуйте фантазию: ребенок плачет и не хочет ложиться спать, ограничение «сон в 9 часов» его искренне обижает — ведь еще можно столько времени провести, играя с любимой мамой! Чтобы обида растворилась, притворитесь лошадкой или динозавром, предложите малышу вскарабкаться на вашу спину и так доехать до кровати. Дети испытывают не менее широкую гамму чувств, нежели взрослые. Но родители подчас не придают этому большого значения.

Я становлюсь взрослее

Источник фото: Shutterstock.com

С 3–4 лет дети начинают жаловаться на сверстников, требовать к себе внимания, расстраиваться из‑за отрицательной оценки взрослых. Это может быть вызвано недостаточным вниманием со стороны партнера по общению, отказ в чем‑то желанном и нужном: не дали обещанную игрушку, отказывают в подарке или угощении, неуважение со стороны других — отсутствие похвалы, превосходство и успех ровесников, дразнилки.

В одной и той же ситуации дети могут вести себя по‑разному: один малыш сможет уладить конфликт, другой начнет проявлять гнев, а третий обидится. Обидевшись, ребенок отворачивается от других, перестает разговаривать, уходит в сторону и всем видом пытается показать, что ему плохо. Малыш чувствует себя обделенным и неполноценным. Отказ от общения обиженный использует как средство привлечения внимания к себе, способ вызвать чувства раскаяния и вины у того, кто его обидел.

Но все эти формы детской обидчивости пока еще носят ситуативный, непосредственный характер — малыши не «зацикливаются» на переживаниях и забывают их очень быстро. В такие моменты взрослым нужно проявить еще большую заботу, понимание и любовь, в которых так остро нуждается ребенок. Не оставляйте малыша без внимания в надежде, что он сам перестанет обижаться, если на его чувства не прореагируют. Это путь к «закреплению» обиды.

Чтобы предотвратить обиды в этом трудном возрасте, обязательно хвалите малыша за хорошо рассказанное стихотворение, поделки из пластилина или бумаги, рисунки, участие в уборке квартиры и т. п. Однако ни в коем случае при этом не сравнивайте его с другими детьми, чтобы не вызывать чувства соперничества. Если и проводить сравнение, то только с предыдущими достижениями малыша: вчера, на прошлой неделе, месяц назад и т. д.Кроме того, постарайтесь объяснить ребенку, что оценка других людей (в том числе родителей) не всегда является истиной и это не повод для обиды. У каждого человека есть своя точка зрения, он имеет на это право. И ни в коем случае не стоит из‑за этого обижаться.

Новый виток

Важно!
Надо, чтобы не только мама посвящала время ребенку, но и папа активно участвовал в его жизни. Если папа не будет говорить сыну, какой тот сильный и умный мальчик, а дочке — какая она красавица, то дети впоследствии могут страдать от заниженной самооценки.

В возрасте пяти лет появляются уже новые поводы для разного рода обид. Дети часто обижаются на маму: «Ты так редко со мной играешь!», «Все время ты только на работе!» Такие капризы говорят вовсе не о том, что ваш ребенок избалован, а являются сигналом о недостатке вашей опеки и внимания. Очень важно регулярно посвящать совместным занятиям достаточно времени. За нашими взрослыми заботами и хлопотами мы часто забываем о самом главном — как сильно наши дети нуждаются в нас, несмотря на то что в возрасте пяти лет они кажутся уже такими самодостаточными.

Пусть то время, что вы проведете вместе, будет недолгим, но оно должно принадлежать только вам и вашему малышу: ни телефону, ни электронной почте не давайте отвлечь вас от совместных занятий. Установите определенные часы, когда вы принадлежите только ребенку. Это время вы можете посвятить «выходу в свет» или, например, приготовлению ужина вместе с дочкой или сыном, ролевым играм или чтению книжек в кроватке и т. д. Если дома вас постоянно что‑то отвлекает и вы чувствуете, что неспособны полноценно пообщаться, можно пойти с ребенком на творческие развивающие занятия (сегодня детские центры проводят совместные мастер-классы и занятия, которые могут быть интересны и детям, и взрослым). На таких занятиях вы отключите телефон, расслабитесь — и найдете массу точек соприкосновения со своим ребенком. Помните: как только мы начинаем вкладывать свои силы, свою душу в развитие маленького человека, результаты не заставляют себя ждать.

Социальная обида

После пяти лет главным предметом обиды могут стать ровесники. Ребенок очень остро переживает, что его проигнорировали: не приняли в игру, отказались играть в то, что хочет он сам. Поэтому очень важно в дошкольном периоде научить его договариваться с окружающими. Ведь в школе, а потом и во взрослой жизни ему придется контактировать с разными людьми и дипломатические навыки очень пригодятся. Здесь могут помочь привлечение к групповой работе над общим проектом, игры с несколькими участниками. Такие игры могут проводиться в детском саду и дома (если у вас есть навык общения с толпой детишек) или на специальных творческих занятиях, куда малыш может ходить дополнительно.

По мере того как происходит взросление, маленький человек начинает понимать, что кроме него существуют и другие люди со своими собственными желаниями и капризами и хочет он того или нет, но ему придется под них подстраиваться. С пониманием этого запреты взрослых будут восприниматься уже не так остро.

Хочу новую машинку!

Источник фото: Shutterstock.com

Есть множество поводов обидеться на окружающий мир. И без хитростей в воспитании не обойтись! Например, вы могли, и не раз, сталкиваться с такой ситуацией: детская комната забита игрушками, а ребенок просит «еще одну машинку».Постарайтесь ему спокойно объяснить, почему вы не будете ее покупать. Если убеждения не работают, подключаем творческий подход: чтобы игрушки не приедались ребенку, можно часть из них убрать в шкаф, и через какое‑то время они снова покажутся новыми.

Часто за просьбой купить что‑то стоит не просто желание получить новую куколку или машинку, а попытка привлечь внимание взрослого. Предложите ребенку вместе прогуляться по парку, поиграть подольше на детской площадке, сходить в кино, устроить какую‑то необычную игру дома — скорее всего, он забудет об игрушке из магазина.

Кто больше обижается?

Говорят, что чаще всего подвержены обидам дети из неполных семей или те, кто рос в многодетной семье, — в таком случае младшие и старшие вечно конкурируют, обижаясь друг на друга. На самом деле состав семьи играет второстепенную роль в данном случае. Более обидчивы впечатлительные дети и дети с подвижной нервной системой, а также малыши, которым уделяется мало внимания со стороны родителей.

Подобные сложности могут наблюдаться в многодетных семьях и семьях с одним ребенком, в полных или с одним родителем.

Более важна атмосфера в доме и модель взаимодействия между малышом и взрослыми.

Как реагировать?

Что делать, если ребенок обиделся и замкнулся в себе? Разговорите его! Зачастую дети стараются скрыть свои чувства от родителей, чтобы лишний раз их не расстраивать, или боятся попасть под горячую руку. Но вам все‑таки придется во всем разобраться, так как постоянное замалчивание обид может вызвать эмоциональный взрыв.

Предложите ребенку побить кулаками подушку или вместе отправляйтесь в парк с аттракционами, которые захватывают дух, покатайтесь на велосипеде, просто активно поиграйте на площадке. Ребенок не должен оставаться со своими обидами «один на один». Чем ребенок младше, тем легче он выходит из состояния обиды.





Кiлькiсть переглядiв: 160

Коментарi